Провідні американські та європейські ЗМІ опублікували статтю Віктора Медведчука "Про майбутнє українського та російського народів"

Стаття голови політради "Опозиційної платформи – За життя" Віктора Медведчука викликала величезний резонанс у всьому світі. Найбільші ЗМІ США та Європи цитують лідера української опозиції, повністю погоджуючись із доводами, які були опубліковані в матеріалі.

Так, провідний сайт Америки Beforeitsnews повністю передрукував статтю Медведчука. Журналісти переклали англійською мовою для своєї багатомільйонної аудиторії роздуми опозиційного політика про економічну ситуацію України, про її майбутнє, і про геополітичну роль нашої країни, у разі, якщо Захід і Росія почнуть йти на поступки один одному.

Скріншот статті Віктора Медведчука із сайту Вeforeitsnews

Крім того, статтю Медведчука опублікувало найбільше європейське видання з офісами в Лондоні та Брюсселі EUtoday. Журналісти також прийняли рішення донести до своєї аудиторії думки опозиційного політика про те, що чекає Україну, і яким шляхом їй варто було б розвиватися, щоб стати успішною в економічному плані та сильним гравцем на геополітичній арені світу.

Скріншот статті Віктора Медведчука із сайту EU TodayEUtoday

Наводимо повний текст статті Віктора Медведчука:

Сполох, який піднявся в політичних колах України після виходу статті Володимира Путіна "Про історичну єдність росіян та українців", важко переоцінити. Однак загалом реакцію на цю статтю більшості українських політиків й аналітиків не можна назвати адекватною відповіддю. Зазвичай автори відповідей страждають на те, в чому самі звинувачують В. Путіна, а саме: ідеологічними кліше, ярликами та відволіканням від основної теми. Як правило, стаття оголошується посередньою, нецікавою і такою, якою український патріот не зацікавиться. Так от, я вважаю, що українець, який думає про майбутнє своєї країни та свого народу, повинен цю статтю уважно вивчити, оскільки вона дає досить жорстку, але абсолютно правдиву оцінку нашої спільної історії та сучасної української державності.

Три вади української державності

Почнімо з того, що В. Путін вказав на три головні вади сучасної української держави, які не дають зробити з України сучасну конкурентоспроможну країну. Що це за вади? Перший недолік є очевидним: Україна, де, за даними останнього Всеукраїнського перепису населення 2001 року, проживають представники понад 130 національностей і народностей, рішуче взяла курс на мононаціональну країну. Тим паче що в преамбулі Конституції України при ухваленні Основного Закону в парламенті чорним по білому записано: "Верховна Рада України від імені українського народу ‒ громадян України всіх національностей".

З погляду хуторянського мислення все очевидно: оскільки країна має назву Україна, то й мова повинна бути тільки українською, і населення має бути виключно українцями, і історія повинна писатися виключно в руслі української державності. Але сучасним ідеологам не спадає на думку, що подібна ідеологія має і зворотний бік медалі.

Адже ідеологи самі, без натиску ззовні, заганяють країну в національну резервацію. Виходить, що там, де українізація успішна, то це Україна, а де ні, то України й немає зовсім. А це понад половину країни. Що з цим робити? Нинішня, як і минула, влада має відповідь: українізувати. Але ж і в УРСР за стільки років не вийшло українізації, а вона була, і серйозна, і у сучасної України протягом 30 років не вийшло. Очевидно, що одна тільки українізація не може стати повноцінною ідеологією існування держави в сучасному світі, і її доповнили іншою метою – перетворенням України на "анти-Росію", і ця мета швидко стає основною. Вона абсолютно не вигідна українському народу і є продуктом, нав'язаним українській владі диктатом західних країн у форматі зовнішнього управління, яке, на жаль, здійснюється в країні.

Сама політика мононаціональної держави має на увазі здачу громадян і територій. Політика мононаціональної держави не може досягти головної мети як на нинішньому етапі розвитку країни, так і на майбутніх етапах, а саме – "зшити" країну навколо спільної ідеї, повернути регіони, які виявилися не підконтрольними офіційному Києву, переконати жителів ОРДЛО в тому, що Україна – це їхній дім і тут їм раді. І жодним чином будівництво мононаціональної держави з войовничою українізацією не здатне повернути Донбас в Україну, а Україну – на Донбас.

Не потрібно великого розуму, щоб визнати: ідентичність багатомільйонної країни, що живе у XXI столітті в центрі Європи, що говорить різними мовами, сповідує різні релігії, вшановує різних героїв і по-різному оцінює історичні події, не можна будувати на принципах, близьких лише частині населення. Неможливо!

Друга вадарозрив інтересів української влади та народу.

В. Путін у своїй статті нагадує про договір про заснування Радянського Союзу 1922 року, згідно з яким "Республіки – засновники Союзу, після того, як вони самі ж анулювали договір 1922 року, повинні повернутися в ті межі, в яких вони вступили до складу Союзу". Наводячи історію створення Радянського Союзу, він каже: "З чим прийшли, з тим і йдуть". А все інше – предмет домовленостей і дискусій. До речі, після здобуття незалежності України таких домовленостей було досягнуто. 

Але цього не розуміють сучасні українські політики. Адже, розірвавши з Росією міжнародні договори, вони самі поставили питання кордонів, які ці договори закріплювали. Радянський Союз, прирощуючи території УРСР, не ставив завданням створення етнічної республіки. А якщо тепер керівництво України поставило завдання створити моноетнічну державу, то це автоматично підриває основи здобуття Україною незалежності, оскільки ця незалежність мала на увазі багатонаціональну українську державу, а не ту, в якій багатомільйонне російське і російськомовне населення в такому випадку набуває статусу колоніального народу.

Адже якщо УРСР не було етапом становлення української державності, а всього тільки колонією, як стверджують ідеологи сучасної України, то їй, позбавляючись колоніального минулого, за порадою Собчака потрібно віддати те, що подарувала метрополія, а залишити тільки те, з чим її "колонізували". Тож вибір між "колоніальним" минулим і спільною історією несе за собою більшу відповідальність, ніж представляє нинішня влада.

Одним із найважливіших і помилкових кроків української влади була денонсація Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між РФ і Україною. Таким чином, країна залишилася фактично без робочого інструменту впливу і юридично оформлених відносин із найбільшим сусідом.

Денонсація цього договору у 2018 році вкладається в логіку нагнітання антиросійської істерії, мілітаризації державної політики. Однак для економіки України, для позиції країни на міжнародній арені, для інтересів мільйонів громадян таке рішення мало катастрофічні наслідки. Такий крок звів нанівець всі зусилля, спрямовані на пошук компромісів і мирне врегулювання конфлікту на Донбасі.

Розірвавши договір із РФ, позбавивши себе будь-яких юридичних можливостей для розв'язання спірних ситуацій, українська влада цілеспрямовано обрала ідеологію керованої прикордонної держави, головним завданням якої є проводити тотальну антиросійську політику навіть у тих сферах, де це йде на шкоду собі та своїм громадянам. Така позиція не забезпечує громадянам жодного бачення майбутнього.

І всі ці систематичні дії саме й говорять про розбіжності в інтересах влади та народу України, тому що українському народові чужа антиросійська істерія, оскільки він хоче жити у своїй країні, а не займатися руйнуванням сусідньої. У цьому випадку сусід може виявитися цілий, а своя країна буде зруйнованою.

Третій, і найважливіший недолік, на який вказує В. Путін: українська державність будується виходячи не з прагматичних міркувань, а з романтичних "забаганок". Президент В. Путін вказує, що на початку шляху Україна і Росія мали такий ступінь економічної інтеграції, яка Євросоюзу й не снилася. Але ж це і є взаємні інвестиції, проникнення на ринки, світовий розподіл праці. Україна вічно випускає синицю з рук, не намагаючись зловити журавля в небі. Можливо, будувати літаки з ЄС набагато вигідніше, ніж будувати їх із Росією. Тільки Україна і з ЄС їх не почала будувати, і з Росією припинила, і так із будь-якою високотехнологічною продукцією. Ми втрачаємо, а не отримуємо нічого, крім ілюзій і нездійснених надій. Тобто хтось ці ілюзії українцям продає і непогано заробляє. Але українському народові від цього тільки гіршає, і саме тому країна протягом останніх років перетворилася з бідної на злиденну.

Потрібно розуміти, що в основі цієї антиросійської ідеології лежать не інтереси свого народу, а інтереси тих, кого нинішня влада намагається захистити собою. Влада сподівається, що ситуація ворожості між Росією та Європою/США триватиме нескінченно довго, адже в такому випадку антиросійська держава нібито буде необхідно Заходу ‒ її фінансуватимуть, озброюватимуть, але рано чи пізно від його послуг відмовляться.

Але чи потрібна сьогодні Європі держава, головним завданням якої буде стримування Росії? Відповідь очевидна: ні. В іншому випадку Україна отримувала б набагато більше підтримки та ніякого "Північного потоку-2" не було б. Але українська влада успішно ігнорує реальність, вважаючи, що ситуація саме така, яку їй зручно представляти. Це і є головна і широко трансльована владою безрозсудна романтична "забаганка".

Держава з нинішньою антиросійською, мононаціональною ідеологією не може служити інтересам свого народу за визначенням. Влада каже, що завдання українського народу – захищати "цивілізовану Європу" від "російських варварів". Але жоден народ довго не може існувати виключно як захисник іншого народу від третього. Історія показує, що в цьому випадку поглинання є неминучим. Або тим, від кого захищають, або тим, кого захищають. І немає жодної альтернативи цьому процесу: або ми захищаємо Європу від Росії, навіть ціною власного існування, або ми захищаємо інтереси свого народу і займаємося розвитком своєї країни, а не приносимо себе в жертву на вівтар європейських і заокеанських інтересів.

Загроза Україні як державі

Отже, В. Путін заявив, що в Україні правове свавілля, влада не відстоює інтереси народу та ухвалює економічно невигідні для країни політичні рішення. Що на це можна відповісти? Чи здатна українська політика на відповідь, адже в більшості в ній заохочували хуторянство, вузьколобість і пафосний непрофесіоналізм?

Стаття В. Путіна це не просто історичне дослідження, а сигнал, який запускає певний політичний процес. І наслідки цього процесу можуть бути досить значними. У багатьох видах єдиноборств, таких як самбо, айкідо або дзюдо, заведено використовувати силу суперника, яку той витрачає нераціонально і помилково, у своїх цілях.

Нинішня влада продовжує крутити стару шарманку, що Росія ‒ відстала країна, погано керована країна, яка ось-ось розвалиться. Українська політика офіційно закликає не приймати інтереси Росії всерйоз, виганяти російський бізнес з українських ринків, відгородитися від Росії стіною і базами НАТО. Це, м'яко скажемо, нерозумна, недалекоглядна політика, яка загрожує не стільки Росії, скільки існуванню української держави. Зведення сенсу української державності до протистояння з Росією автоматично знищує цей сенс, якщо Європа і Росія домовляться. І тоді держава Україна стає непотрібною, і не має значення, ким контролюватиметься ця територія. Значить, нам потрібен інший сенс існування української державності.

Процес зближення Європи та Росії розчавить сучасну Україну, зробить її непотрібною, зайвим політичним фактором, подразником, територією розбрату. І цей процес запущено. Можна звинувачувати в цьому Росію, але найбільше тут постаралася українська влада, яка обрала примітивну і дурну стратегію розвитку.

Повернімося до джерел. Український народ зажадав суверенітет не тому, що українців принижували як народ, не тому, що не давали говорити українською мовою і танцювати національні танці. Україна хотіла не залежати від свавілля чиновників СРСР у Москві, хотіла сама управляти своєю долею, ресурсами, законами. Хто нам заважає сьогодні цим займатися?

Нинішня влада і купа політиків звинувачують Росію в тому, що вона заважає розвитку України. По суті, вони звинувачують Росію в тому, що це інша держава, у неї є свої інтереси, і вона часто відстоює ці інтереси, не рахуючись з Україною. Ну так це і є ціна свободи, ціна незалежної держави, ціна самостійного шансу на розвиток! Оскільки ми маємо право не рахуватися з інтересами Москви, то і Москва так само має право не рахуватися з інтересами Києва. Якось забувається, що незалежна держава повинна і зобов'язана рахуватися з інтересами сусідів. А якщо не рахується, то це не незалежна держава. Коли Україна входила до складу інших держав, то її, за визначенням, хвилювали виключно свої внутрішні проблеми, а інтересами сусідів займалися в столицях імперій. Сьогоднішні політики вважають, що якщо Україна увійде до ЄС і НАТО, то це автоматично позбавить її того, щоб рахуватися з Росією. Ну так у цьому випадку з Москвою говоритимуть у Брюсселі та Вашингтоні, а Україну ніхто й слухати не буде. Втім, нині вже так і відбувається.

Майбутнє незалежної України лежить не в створенні проблем для Росії з одного боку, а Європи – з іншого. Майбутнє України лежить саме в протилежному – у розв'язанні цих проблем. Україна повинна бути інтегратором Росії в Європу і Європи – в Росію. Сьогоднішні росіяни, які дивляться на результати інтеграції України в ЄС, туди не хочуть. Для них європейський вектор за допомогою української політики став антирекламою. Для європейців українці теж антиреклама Росії. Виходить, що для миру і спокою в Європі потрібно ліквідувати Україну? І є нещодавній приклад – Югославія, яку розтягнули на окремі держави та території.

Вважаю, що нормальний патріот країни, якщо він володіє бодай трохи аналітичним мисленням, повинен перешкоджати югославському сценарію для України. Він повинен вказувати владі на помилки, пропонувати інші, більш раціональні шляхи розвитку країни. А реальна влада, якщо вона володіє інтелектом, повинна слухати, аналізувати та ухвалювати правильні рішення, а не переслідувати опозицію та інодумців, як це відбувається нині.

Є інший шлях

Більшість українських політиків намагаються переконати народ України, що українська державність не має іншого виходу, ніж бути "анти-Росією": тільки боротьба з Росією сприяє становленню української державності, тільки боротьба з російською мовою, російською культурою і російською економікою здатна зробити українську державу успішною. Одразу скажу: це брехня. І брехня небезпечна, здатна привести до знищення української державності. Держава, яка оголосила сенсом свого існування вічну боротьбу із сусідами та перевагу своєї раси й культури над ними, в Європі це вже було, проіснувало недовго, а кінець і зовсім був ганебним, не варто повторювати ці помилки. Тому відповіддю на виклики, порушені в статті В. Путіна, повинні бути такі політичні процеси в Україні.

Будувати правову, а не моноетнічну країну

Сучасна політична ситуація в Україні ставить перед мільйонами російськомовного населення непросту дилему: або зберегти свою мову і культуру, але зрадити українську державу, стати громадянами іншої країни, в цьому випадку Росії, тим паче що з України їх виштовхують, а до Росії запрошують, або якщо вони не хочуть зраджувати Україну, то повинні забути свою мову, свою історію, свою культуру і бути до кінця покірними українській владі, а що найстрашніше – бути разом із радикалами та націоналістами, з їхніми червоно-чорними прапорами, атаками на російську мову, нетерпимістю до "неправильного православ'я", виправданням нацизму і презирством до всього радянського без розбору, чи то визнання подвигу радянського народу в перемозі у Великій Вітчизняній війні або розуміння, що весь нинішній промисловий потенціал України було побудовано радянськими людьми в радянський час за наказом радянської влади. Радикали та можновладці провели чітку межу: все хороше – наприклад, успіхи "Динамо" (Київ), політ у космос Поповича, творчість композитора Івасюка, літак "Мрія" – українське, а все погане – Чорнобильська трагедія або Голодомор – спадщина радянської епохи. Дійшло до того, що українська влада заявила, що Освенцим звільнили війська Першого Українського фронту, не згадавши, що це був один із фронтів Червоної Армії.

І в такій парадигмі орвеллівської двозначності вони пропонують жити мільйонам українців!

Не має значення, що вони виберуть, – вони втратять або країну, або культуру. Вибір цей є помилковим, чесна людина і громадянин не повинен вибирати нічого з цього.

Вихід із ситуації дуже простий: створювати сучасну правову мультикультурну державу, а не намагатися колонізувати свої ж території. Але чергова українська влада неспроможна це робити. А тоді неминучою є боротьба з колонізаторами за національну гідність і загроза територіальній цілісності країни, чого не можна допустити. Якби РФ будувала свою державність за лекалами сучасної України, то вона швидко б втратила величезну кількість територій і населення. Я вважаю, що українці та росіяни – різні народи, але народи братні, слов'янські, православні, з єдиною ментальністю, історією, святими та традиціями. Народи, які століттями здобували найбільші перемоги, коли йшли рука об руку.

Ми повинні поставити на чільне місце побудови нової європейської держави Україна не національну гідність, коли одні нації оголошуються цінними, а інші підлягають асиміляції, а права й свободи громадян. Нам потрібна вільна і справедлива держава, а не національна резервація.

Влада України обрала шлях національної резервації, оскільки цей шлях просто легший, хоч він і згубний. Сьогодні в країні вирує правовий нігілізм. Закон загалом сприймається не виразником інтересів громадської безпеки та розвитку, а прикрим непорозумінням, яке спрямовано на обмеження волі народу. Українці не довіряють судам, Верховній Раді, поліції, органам безпеки й владі загалом.

Але якщо депутатам незрозуміло, яку країну ми будуємо, суддям – кого і за що судити, а поліції ‒ кого і від кого захищати, то правову державу нам не побудувати. Ми, громадяни України, повинні запустити політичний процес будівництва правової держави. При цьому це має бути саме вітчизняний внутрішній процес, з політичними дискусіями, широким спектром думок. Українці повинні стати суб'єктами у формуванні своїх прав і свобод і перестати бути піддослідними кроликами для іноземних радників. 

Знайти своє місце у світі

Просто існування української національної держави не має сенсу для складних сучасних світових політичних та економічних процесів. Важливою є роль, яку відіграє Україна сьогодні й відіграватиме в майбутньому. І ніхто нам цю роль у світовому розподілі праці, світовій політиці та впливі просто так не віддасть. Але ми цю роль можемо заслужити, заробити. Саме заробити, створити, а не випросити, виканючити, взяти шантажем, як це робить сучасне українське керівництво. З 2005 року Україна стрімко перетворюється із суб'єкта міжнародної політики на її об'єкт і закономірно завершує цей шлях як країна, що перебуває під повним зовнішнім управлінням.

Майбутнє українського і російського народів, як і будь-яких європейських народів, – у взаємовигідній співпраці та повазі. Так, сьогодні між Росією та Україною є конфлікт. Але наше завдання, як двох зрілих європейських країн, розв'язати цей конфлікт з обопільною вигодою. І моя принципова і послідовна позиція, якій я ніколи не зраджував, лежить саме в площині переговорів і знаходження взаємних інтересів. Якщо українці побудують міст між Європою і Росією, то вони будуть потрібні і Європі, і Росії. Якщо вони будуватимуть стіну, то цю стіну обійдуть і залишать нас наодинці з непотрібною стіною. Час на побудову незалежної держави не може бути нескінченним. Ми або побудуємо щось вартісне, або ні. Все залежить від того, що і з ким ми хочемо будувати.

Проти поглинання України іншими країнами нам необхідно запустити політичний процес пошуку місця України у світових економічних і політичних процесах. А це неможливо із сьогоднішніми примітивними підходами до політики, економіки, управління. Все потрібно міняти, ставити на професійні рейки. І ніяка допомога з боку не допоможе нам, оскільки треба вчитися жити своїм розумом, а не йти за інструкціями з боку. Знайдемо своє місце в сучасній історії – буде держава Україна. Заграємося в популізм, підемо легкою, але неправильною дорогою ‒ погубимо свою державу.

Економіка основа всього

Скільки б прапорів ми не вивішували, скільки б не співали гімнів, але бути чи не бути Україні – вирішує економіка. Новітня історія України – згортання економічних процесів, згортання кооперації та взаємодії з Росією. Але чи вигідно це українцям? Якщо вони за багато речей платять більше, ніж росіяни, а отримують за свою роботу менше. Якщо країна є банкрутом, то хто з нею буде рахуватися, хто її захистить, чи потрібна вона своїм громадянам?

Ми повинні запустити політичний процес ефективного управління економікою, соціальною сферою, державою. Це питання української незалежності та державного суверенітету. Нинішня влада виявилася безпорадною в тарифній та соціальній політиці, вакцинації населення та оборонній стратегії. А основа фіаско – в повному нерозумінні економічних і соціальних процесів у країні. Реальний аналіз підміняється політичними штампами та полюванням на відьом.

ЗМІ, які чесно аналізують ситуацію, закриваються, а політиків, журналістів та експертів, які говорять правду про реальний стан справ, переслідують. Але ж про що говорять ті, кого репресують? Влада управляє неефективно, країні, народу, державі ця влада завдає самих збитків. Ось ми й повинні навчитися господарювати у себе в країні, а не запускати в наше господарство шахраїв і пройдисвітів. 

Ось мій рецепт відповіді на виклики, про які говорить Володимир Путін. Ми повинні справою довести спроможність своєї країни. Спроможність економічну, правову, політичну. І тут немає нічого нового. Кожна незалежна держава повинна щодня доводити свою спроможність, і доводити вагомо, а не популістськими заявами та демаршами.

Ми повинні запропонувати таку картину майбутнього нашої країни, за якої воно буде привабливим для представників усіх націй, всіх етнічних груп, які проживають на території України. Зробити так, щоб людям не довелося вибирати між країною і своїми невід'ємними цінностями: мовою, релігією, культурою; зробити країну успішною. І я впевнений, що саме цей рецепт виведе Україну з глухого кута, в який завела нашу країну непрофесійна влада останніх років, що діє під очевидним зовнішнім, західним управлінням і контролем.

Історична єдність росіян і українців, більш ніж тисячолітня спільна історія заклали міцний фундамент успішного майбутнього українців і росіян.

Раніше відоме французьке видання EuTalk опублікувало статтю голови політради партії "Опозиційна платформа – За життя" Віктора Медведчука про врегулювання конфлікту на Донбасі.

Нагадаємо, за останні місяці світові ЗМІ, європейські політики та експерти опублікували понад 55 тисяч матеріалів, присвячених цькуванню українською владою опозиції та незалежних телеканалів.